Життя Теодора Токаренка

Харків · 1900

Хлопець із залізниці

Теодор народжується в країні, де ще править цар. У Харкові 5 лютого 1900 року за старим календарем. У решті Європи вже 17 лютого. Через тридцять років, стаючи громадянином Нідерландів, він і далі записує обидві дати.

Його батько, Віктор Павлович Токаренко, працює на залізниці. Це добра робота в Харкові, одному з великих залізничних міст Російської імперії, де сходяться лінії на Москву, Крим, вугільні копальні Донбасу й до Чорного моря. Матір звуть Теодора, донька якогось Григорія. Більше ми про неї нічого не знаємо. Вона помирає ще до весілля сина.

Теодор — римо-католик у місті, де майже всі православні. Яким було його дитинство, де він жив, чи мав братів або сестер — цього вже ніхто не пам'ятає.

Харків · 1917–1919

Сьогодні червоні, завтра білі

Теодору сімнадцять, коли вибухає революція. Потім війна приходить у його власне місто. Харків раз у раз переходить з рук у руки: сьогодні тут червоні, завтра білі. Того, хто на «неправильному» боці, заарештовують або розстрілюють.

До цього додаються хвороби: висипний тиф, що його розносять воші, і віспа. Лікарів і ліків немає. Будинки дезінфікують гасом. Люди днями чекають на станціях потяга, який не приходить, а поміж них лежать мертві.

У Харкові є нідерландець, який намагається врятувати все, що можна: консул Альфонс Ухтман, інженер. Оскільки Нідерланди нейтральні, він опікується також поляками, бельгійцями й французами. Він відправляє до Чорного моря сімнадцять потягів із біженцями та полоненими. Сам хворіє на тиф і виживає.

У Теодора є друг: Кес ван ден Мейзенберг, син нідерландського директора соляної копальні біля Бахмута. Вони майже ровесники. Як вони познайомилися, ми не знаємо. Але саме ця дружба врятує йому життя.

грудень 1919

Геть із Харкова

12 грудня 1919 року Червона армія входить до Харкова. Білі тікають на південь, до Чорного моря, а з ними десятки тисяч цивільних. Хто ще хоче вибратися, мусить іти зараз.

Теодор отримує польський паспорт № 3369, датований: Харків, 2 січня 1920 року. Ймовірно, через консула Ухтмана, який опікується польськими інтересами. На папері Теодор уже не росіянин, а поляк — іноземець, якому дозволено виїхати.

Біля соляної копальні в ніч з 22 на 23 грудня шестеро людей вирушають у темряві: директор ван ден Мейзенберг, його син Кес, інженер Корнеліус Маркс і ще троє. Десять днів вони їдуть кіньми зимовим степом до Ростова. Ночують у хатах, де лютує тиф. Козаки, що відступають, грабують усіх зустрічних.

Теодор, ймовірно, не з ними, а у вагоні консула Ухтмана, що виїжджає з Харкова, повний «родини та знайомих». У Ростові групи зустрічаються. Родина ван ден Мейзенберг згодом записала, що молодий росіянин Тео Токаренко, друг Кеса, поїхав із ними.

Ростов – Новоросійськ · січень 1920

Тридцять шість людей у товарному вагоні

У Ростові Ухтман дістає товарний вагон. У нього набивається тридцять шість людей, і половина вагона завалена багажем. Немає ні опалення, ні вбиральні, ні світла. Три дні вони стоять на станції під вітром і холодом, чекаючи на паротяг. Ростов охоплений панікою. У пам'яті родини ван ден Мейзенберг на ліхтарних стовпах висять тіла.

Нарешті вагон причіплюють до потяга на Новоросійськ. Наступного ранку Ростов захоплюють більшовики. Вони вибралися в останню мить.

Ніщо вже не працює. Зламані вагони й паротяги відганяють на запасні колії й більше не ремонтують. Щоб топити паротяг, виривають шпали із запасних колій, а за словами родини ван ден Мейзенберг — ще й телефонні стовпи. Машиніст завжди має при собі сокиру.

На другий день вони помічають, що їхній вагон відчепили посеред степу, між двома станціями. Кілька спекулянтів підкупили машиніста, щоб той поїхав без решти. Червоні наближаються. Начальник станції відмовляється допомагати. Лише за великі гроші, а зрештою погрозами, вони рушають далі.

Уздовж колії група бачить те, що Ухтман згодом опише в газеті. Скрізь стоять потяги, повні біженців, повні хворих на тиф. На відкритих платформах лежать мертві, замерзлі, і ніхто їх уже не ховає. На інших станціях тіла складено штабелями, щоб вивезти. У родині Токаренко згодом казали так: він тікав «потягом і товарними вагонами серед хворих і мертвих людей».

«Дорогою ми бачили на різних станціях потяги з біженцями, серед яких було багато хворих на тиф. На відкритих платформах лежало багато мертвих».

9 січня 1920

Залишений на станції Отоманська

Інженер Корнеліус Маркс захворів ще до початку дороги. У вагоні йому стає дедалі гірше. Увечері 9 січня 1920 року він помирає просто серед інших, у вагоні. Йому трохи за тридцять. З групи з п'яти людей, з якими він незадовго до того був у Харкові, живих не лишилося нікого.

Забрати його неможливо. Потяг мусить їхати далі. Директорові ван ден Мейзенбергу вдається затримати потяг на кілька годин. Тіло залишають на станції Отоманська, на залізниці до Кавказу, щоб його поховали чужі люди.

Через чотири тижні, 6 лютого, його дружина в Бюссюмі отримує звістку з Росії. Вона дає оголошення в газету: її чоловік «захворів дорогою на батьківщину й помер».

Новоросійськ – Константинополь – Марсель · 1920

Морем

Новоросійськ — порт, повний людей у відчаї. Усі хочуть місце на кораблі, а хто не має грошей, документів чи зв'язків, лишається. За кілька тижнів тут почнеться панічна евакуація. Група сідає на французьке судно до Константинополя.

У Константинополі, окупованому союзниками й переповненому російськими біженцями, вони лишаються кілька тижнів. Тут Теодор отримує першу візу. Далі судном до Марселя. Там страйкують залізничники, і військовий потяг везе їх до Парижа. Через два дні вони їдуть через Бельгію на північ.

6 березня 1920 року вони прибувають до Розендала. Теодору двадцять. У нього польський паспорт, мабуть, жодних грошей і, мабуть, жодного слова нідерландською. Батько й усе, що він знав, лишилися за тисячі кілометрів. Наскільки відомо, він їх більше ніколи не побачив.

Блюмендал · Бларикюм · Амстердам · 1920–1926

Кімната в перукаря

Його перша адреса — у Блюмендалі, на Verbindingsweg, де має будинок консул Ухтман. Через півтора місяця переїжджає до Бларикюма, села, де живе його друг Кес. Він винаймає кімнату в перукаря Поста на Angerechtsweg і йде працювати до Схютте, електротехнічного бюро, якому потрібні монтери. Тут він опановує фах, яким займатиметься все життя.

У жовтні 1921 року він стає на облік в амстердамській поліції у справах іноземців. Там його точно описують: зріст 1,60 м, біляве волосся, карі очі, римо-католик. Він підписується: Th. Tokarenko. Його адреса — Amstel 300, у Ухтмана, там він і працює. У липні 1922 року Ухтман засновує за цією адресою власну монтажну фірму, навпроти театру Карре. Фірма існує й досі. Теодор знову й знову мусить продовжувати дозвіл на проживання.

Бюссюм · Гілверсум · 1926–1935

Нідерландець

У 1926 році він переїжджає до Бюссюма. Він електрик, а це роки радіо. 9 липня 1931 року він стає громадянином Нідерландів за законом. У поясненні коротко: російського походження, заробляє на хліб як електрик, заручений з нідерландкою.

10 серпня 1932 року він одружується в Гілверсумі з Гейсбертою ван Путтен, двадцяти шести років, донькою покійного батька з Гойланду. У свідоцтві про шлюб записано, що його власний батько, Віктор Павлович, ще живий, у Харкові. Мати померла. Його рідні далеко. Тієї зими в Україні починається голод, що забирає мільйони життів. Чи пережив його батько, ми не знаємо.

28 червня 1935 року народжується його син. Хлопчика називають Віктором — так само, як діда в Харкові. Того ж року Теодор грає у футбольній команді бюссюмської радіотрансляційної компанії.

Гілверсум · 1940–1966

Шахівниця

З лютого 1937 року родина живе на Van Oldenbarneveltlaan 24 у Гілверсумі, де Теодор проживе решту життя. Про роки війни ми знаємо мало: у 1942 році адресна книга називає його головним механіком, а в 1943 році він сплачує ƒ 6,70 «зунгелду» — збору часів окупації. Після війни він з'являється в газетах — завжди за шахівницею. Він грає в Гілверсумському шаховому товаристві, спершу в нижчих класах, згодом у правлінні. На фото до 65-річного ювілею 1952 року він другий зліва.

У неділю 27 грудня 1959 року в аеропорту Схіпгол приземляються двоє радянських гросмейстерів: Тигран Петросян, майбутній чемпіон світу, і Сало Флор. Їхня перша зупинка — Гілверсум, де на них чекають 153 шахісти. Від імені клубу до них звертається Теодор, російською. Через сорок років після товарного вагона він знову говорить рідною мовою з людьми з країни, з якої втік.

Він працює в N.V. Diode, лабораторії електроніки в Гілверсумі, де стає головним механіком. У липні 1966 року отримує бронзову медаль ордена Оранських-Нассау. Утікач із польським паспортом став нагородженим нідерландцем.

«Гілверсумець Т. Токаренко, член правління шахового товариства, родом з Росії, тепло привітав обох гросмейстерів їхньою рідною мовою».

Гілверсум · 7 лютого 1980

За десять днів до вісімдесятиріччя

Теодор Токаренко помирає в Гілверсумі 7 лютого 1980 року, за десять днів до свого вісімдесятиріччя. У серпні його вдова Гейсберта повертає медаль до Канцелярії.

Що лишилося — кілька рядків у реєстрі, підпис, газетне фото й родинний переказ про пекельну дорогу в товарному вагоні, серед хворих і мертвих. І десь у Харкові, а може, в Любліні — метрична книга з його ім'ям, яку ще ніхто не знайшов.